Проба пера
Этот рассказ, пронзительная, грустная история о любви, предательстве и верности – проба пера молодого автора, нашей землячки, семнадцатилетней Алины КУПЦОВОЙ, студентки 1 курса филологического факультета кафедры журналистики Донецкого Национального Университета. «Принц» стал победителем на Всеукраинском конкурсе юных журналистов, организованном в рамках проекта «Твій погляд», который проводят для молодых журналистов вот уже несколько лет и завоевал почетное перове место. Поздравляем автора и желаем дальнейших творческих успехов!
ПРИНЦ
Торік наша старенька сусідка тяжко захворіла, тому син забрав її до себе, а квартиру здав молодому подружжю, яке оселилось там зі своїм чотирирічним сином Андрійком. У квітні, на день народження, батьки подарували дитині маленького пухнастого котика з біленькими лапками й гарними очима. Кошенятка назвали Принцом. Малюк був захоплений подарунком і майже не розлучався зі своїм улюбленцем.
На вулиці хлопчик завжди гуляв із Принцом. Я любила дивитися, як Андрійко грався с кошеням: прив’язував до мотузки іграшку, а Принц спочатку стрибав назад, потім, скрадаючись, підповзав до іграшки й обережно поплескував по ній лапкою. Або хапав іграшку маленькими зубками й кружляв із нею по колу. Награвшись, кошеня підводило хвостика й стрибало до хлопчика. Воно муркало й лагідно терлося своїм чорненьким писочком об ноги Андрійка. Вони були справжніми друзями. Мені навіть здавалося, що малюк і кошеня добре розуміють одне одного: часто Андрійко щось розповідав Принцу, а той, схиливши набік голову, уважно його слухав.
Але на початку літа татові хлопчика запропонували вигідну роботу в іншому місту. Обіцяли надати і власне житло. Мої нові сусіди, недовго думаючи, почали пакувати валізи. Андрійко дуже радів переїздові, доки не дізнався, що Принца з собою батьки не візьмуть. Навіть сльози сина не переконали дорослих. І кошеня, як набридлу іграшку, викинули на вулицю.
Я добре пам’ятаю той день. Андрійко ридав, а Принц нерухомо сидів в неподалік під деревом, не розуміючи, що відбувається.
Батьки насилу всадовили сина в машину, яка швидко зникла за рогом. Принц, доки міг, біг за автомобілем. А потім довго ще сидів і дивився вслід машині, що забрала його сім’ю. Може, він думав, що це нова гра, яку придумав Андрійко. І невдовзі малюк повернеться, візьме його на руки й забере додому. Але господарі не поверталися.
Декілька діб Принц сидів біля дверей рідної квартири й жалібно нявчав.
Мешканці дому приносили йому їжу, однак кошеня до неї навіть не торкалось. Дехто хотів забрати його додому, але Принц нікого не підпускав до себе: вигнувши спинку, притиснувши вушка до голови, він сердито гарчав.
Згодом ми побачили Принца серед бродячих котів. Їх біля нашого дому мешкає ціла зграя. Її ватажок – величезний рудий кіт із нахабною товстою пикою. Вдень, як жебраки, волоцюги чекають, що добрі люди їх нагодують. На ніч через отвір у фундаменті зникають у підпіллі дому, а взимку проводять там майже весь час, зігріваючись біля опалювальних труб. У них свої закони та своя ієрархія. Чужих до себе не дуже приймають, особливо не люблять домашніх котів, мабуть, вважаючи їх пестунами. Тому Принцу так важко жилося на вулиці. Люди не раз бачили, як волоцюги нападали на нього. У підпілля ватажок зграї його не пускав. Ми приносили Принцу їжу, але кошеня тікало від нас. Напевне, воно остаточно розчарувалось в людях, а може, і далі вірило, що господарі повернуться. Ми залишали їжу на значній відстані від Принца й шли. Звичайно, йому вона діставалась не часто.
Літо скінчилось. Помітно похолоднішало, майже щодня йшли дощі. Того дня злива почалася раптово, заставши мене на вулиці без парасольки. Я ледве встигла сховатися в найближчій крамниці, вирішивши перечекати негоду. Глянула у вікно: безлисте молоде деревце, ніби мертве, стояло неподалік, а під ним лежав… Принц. Я насилу впізнала його: він дуже схуд, колись лискуча шовковиста шерсть стала скуйовдженою і тьмяною; на боці у нього зяяла рана – мабуть, слід бійки з «вуличною бандою». Єдине, що не змінилось в ньому, - це очі, яскраво-зелені й такі ж гарні. Тільки тепер вони не іскрилися наївною радістю, а випромінювали біль і тугу.
Рвучкий вітер зривав із дерев листя й розносив його дворами. Важкі краплі холодного осіннього дощу падали на маленький клубочок під самотнім, голим деревом. Мене здивувало, чому Принц не намагався сховатися. Вода стікала по його шерсті, й мені на мить здалося, що це не вода, а сльози. Він лежав і дивився на дорогу. Так, я пригадала – саме цією дорогою від’їжджали мої колишні сусіди.
Дощ ущух, у розриви хмар виглянуло сонце. Я вийшла на вулицю й покликала Принца, але він навіть не ворухнувся. Чомусь згадала Андрійка. Чи пам’ятає він своє кошеня? Можливо, вже ні. Але колись він прочитає «Маленького принца» і, можливо, слова старого Лиса западуть йому в душу: «Люді забули цю істину, але ти не забувай: ти завжди відповідальний за тих, кого приручив».
…Незабаром осінь поступилася зимі, а грудень подарував нам перший сніг і перші морози. Повертаючись зі школи, я йшла поволі, милуючись холодною і мовчазною зимовою красою. І тут мій погляд упав на чорний клубочок на білому снігу. Я підійшла ближче, і в мене перехопило подих. Це був Принц. Він був мертвий, але його розплющені очі були такі ж гарні, як за життя. Його погляд був спрямований на дорогу. Навіть після смерті він не перестав чекати Андрійка. Я думаю, він помер від туги – від туги за тими, кого любив і кого чекав.
Аліна КУПЦОВА
| Всего комментариев: 2 | |
|
| |
